Казка про соняшникову насінинку

 Мета: зняття тривожності, пов’язаної з розлукою з матір’ю і входженням в дитячий колектив (дитячий садок), корекція страху самостійності, загальної боязливості («Не йди. Я боюсь!»).

В городі на високому соняшнику росла велика сім’я насінин. Вони жили дружно і весело.

Одного разу їх розбудили дивні звуки. Це був голос Вітру. Він шелестів все голосніше і голосніше. «Пора! Пора! Пора!!!» - кликав Вітер.

Насінинки раптом зрозуміли, що їм потрібно залишати корзинку свого рідного соняшника. Вони заметушились і стали прощатись один з одним.

Одних забрали птахи, інші летіли разом з вітром, а найбільш нетерплячі самі вистрибували з кошика. Ті, хто залишився, обговорювали майбутню їх мандрівку і те невідоме, що чекало на них. Вони знали, що їх чекає якесь незвичайне перетворення.

Лише одна насінина сумувала. Їй не хотілося залишати рідну корзинку, в якій було так тепло все літо та затишно.

«Куди ви поспішаєте? Ви ніколи раніше не залишали домівку і не знаєте, що там, зовні! Я нікуди не хочу йти! Я залишаюся тут!» - говорила вона.

Брати і сестри сміялись над сім’ячком, казали: «Ти боягуз! Як можна відмовитись від такої подорожі?». І з кожним днем в корзині їх залишалось все менше і менше.

І ось, нарешті, прийшов день, коли сім’ячко залишилось в корзині одне-однісіньке. Ніхто вже над ним не сміявся, ніхто не називав боягузом, але й ніхто не кликав з собою. Йому стало раптом так самотньо! Ах! Ну чому воно не залишило корзину зі своїми братами і сестрами! «Може  я і справді боягуз?» - думало воно.

Пішов дощ, ще й похолодало, і вітер став сердитим і вже не шепотів, а свистів: «Поспіш ш – ш – ш -  ай!». Соняшник гнувся донизу від вітру. Насінинці стало страшно залишатись в корзинці, яка, здавалось, ось-ось відірветься від стеблини і покотиться невідомо куди.

«Що буде зі мною? Куди несе мене Вітер? Невже я ніколи вже не побачу братів і сестер? – запитувала вона себе. – Я хочу бути разом з ними. Я не хочу залишатись одна. Невже я не зможу подолати свій страх?».

І тут вона вирішила. «Буде, що буде!» - і, зібравшись з силами, стрибнула вниз.

Вітер підхопив її, щоб не забилось, і обережно опустив на м’яку землю. Земля була тепла, десь зверху Вітер уже завивав, але звідси його шум здавався колисковою піснею. Тут було безпечно. Тут було так затишно, як колись в корзині соняшника, і насінина, втомлена, непомітно для себе заснула.

Прокинулась вона ранньою весною. Проснулась і не впізнала самої себе. Тепер це була вже не насінина, а ніжний зелений паросток, який тягнувся до ласкавого сонечка. А поруч було безліч таких же паростків, в які перетворились його брати і сестри.

Вони всі були раді знову зустрітись, а особливо вони раділи нашій насінинці, і вже ніхто не називав її боягузом. Всі говорили: «Ти молодець! Ти виявилась такою сміливою! Адже ти залишилась одна, і нікому було тебе підтримати». Всі нею гордилися.

І насінинка була дуже щасливою!